На зустріч однокласників приходять всі… (містична історія)

У нас був дуже дружний клас. І після закінчення школи ми збиралися спочатку кожен рік, потім рідше, потім раз у 5 років. І ось одна така зустріч змінила життя кожного з нас.

***

Якось так вийшло, що перед цією зустріччю ми довго не збиралися, випали з поля зору один одного: справи турботи, чергова криза, який повторюється у нас із завидною регулярністю раз на вісім років стабільно. А тут підкрався ювілей – 30 років з дня закінчення школи. Треба відзначати – святе діло.

Нінка Колпакова, наша староста, як завжди всіх обдзвонила, домовилася з рестораном і в призначений час чекала нас у фойє. Наша радість від зустрічі була сильніше, ніж зазвичай, так як ми не бачилися більше десяти років. Народу було багато: більше половини класу, чоловік двадцять.

Дівчата весело верещали. Хлопчаки радісно браталися один з одним. Всі радо зустрічали тільки що підійшли, немов і не було цих тридцяти років. І ніби всі ми не дорослі дядьки і тітки, а юні завзяті хлопці.

Сіли, як водиться, за стіл. Перший тост за довгоочікувану зустріч, другий за традицією вчителів, третій не пам’ятаю вже за що, але люди все говорили і говорили, а келихи всі наповнювалися і наповнювалися. Тепла атмосфера і міцні напої розв’язали язики всім скромник і полилися відверті життєві історії. Хтось згадав, як колись боявся зізнатися в любові сусідці по парті,

хтось згадав юнацьку симпатію до молодого новенькому физруку– красеню і ловеласа.

Згадали всіх наших вчителів, наших хлопців. Потім пом’янули всіх померлих – як їх виявляється вже багато в нашому класі.

Раптом хтось з дівчат запитав:

– Слухайте, а що Володько Протасов не прийшов, ніхто не знає?

– Оце так – «не прийшов»! Володько вже небіжчик.

– Та ти що? А що з ним сталося?

– Цього я не знаю, не чув. Хтось з наших розповідав, а хто не пам’ятаю.

Тут хтось запропонував пом’янути Володька, і всі погодилися.

Було трохи запізнилися – тільки повернулися зі зміни Ведмедик Тарасов і Колька Зайців, вони разом на залізниці працюють, а там не перепросишься.

Спізнілі швидко приєдналися до тостующим, і миттєво набрали відсутні градуси то від втоми, чи від багатства і різноманітності випивки.

Годинник показував північ. До кінця веселощів залишалося дві години (господарі закладу дозволили нам гулеванить до двох ночі), як раптом в орендовану нами зал увійшов . . . Володько Протасов. Власною персоною.

Хтось, вже добряче захмелілий і очманілий від несподіванки, раптом голосно сказав:

– Опачькі, а ми тебе поховали!

Володько стояв перед нами мовчки, лише злегка посміхаючись тільки куточками губ. А очі його, якісь порожні, втомлені, не світилися живим вогнем від радості зустрічі з друзями дитинства, як у всіх у нас.

Володько сів за стіл, йому швидко накотили в чарку штрафний і зажадали від новоприбулого тост. Він щось сказав, навіть не пам’ятаю що конкретно, що таке чергове, незапоминающееся.

Всі зраділи, що це помилка, що «звістка про його смерть надто перебільшена», і продовжували спустошувати чарку за чаркою. Всі були раді «повернення» однокласника з того світу.

Раптом я перехопив погляд Льошки Тихонова. Вони з Володьком були друзі – нерозлийвода. Сказати, що в його розгубленому погляді читався переляк – нічого не сказати. Він пильно дивився на свого нерозлучного приятеля, і в його погляді ясно читалося одне: «Не може бути! »

Я переводив погляд з одного з друзів на іншого і звернув увагу, що, якщо Льошка дивився на Володька, як заворожений, то Володько, навпаки, робив вигляд, що в упор не помічає свого друга.

Просидівши в ступорі близько півгодини, Льошка раптом піднявся і вийшов в туалет, за звичкою чи від нервів розминаючи сигарету.

Я вийшов за ним. Він стояв і нервово курив. Руки у нього помітно приголомшувалися, жовна на обличчі ходили ходором, навіть борлак на шиї то піднімався, то опускався.

– Леха, ти чого? – запитав я. – Ніяк не можеш звикнути до думки, що друг твій живий? Буває. Трепанул хто-то з дуру.

– Та не живий він, Макар! – видавив з себе наляканий Тихонов. -Небіжчик, він розумієш? Я його сам ховав. Тьотя Алла, його мати, мені тоді подзвонила і просила допомогти з похоронами. Я сам і могилу оформляв, та з моргу його забирав. Я і пам’ятник йому замовляв. І тітки Алліну

Останню фразу він вимовив з таким надривом, що мені здоровому мужику стало не по собі.

– Гаразд, Леха, ти заспокойся, роби вигляд, що все нормально, а завтра будемо думати, як нам бути. Тільки ти нікому більше сьогодні не розповідай про те, що Володько Протасов – небіжчик, добре? – я спробував умовити, як мені тоді здавалося, съехавшего з котушок однокласника.

Побачивши в моїх словах недовіру до своєї розповіді, він продовжував:

– Послухай, Макар, я не божевільний. А знаєш, що? Це можна перевірити – йому вирізали серце. Він же в автокатастрофі розбився. Мати його запитали – вона дала згоду. Нехай, каже, хоч серце його в кому живе. У нього шрам повинен бути з лівого боку.

Я як людина розсудлива не вірив у це, але виду не подавав, намагався заспокоїти разгорячившегося однокласника. Звичайно, мені було легше і простіше повірити в те, що Леха Тихонов сбрендил, ніж те, що ми всі зараз сиділи за одним столом з небіжчиком, їли і пили з них як ні в чому не бувало.

Але Леха не вгамовувався:

– Ти знаєш, він мені колись сказав перед нашою черговою зустріччю: «Тихон, я вас всіх так люблю! Навіть якщо я помру, знай: я і мертвий все одно прийду на нашу зустріч випускників».

Повернув нас у реальність шум, який доносився з фойє. Вийшовши туди, ми побачили бійку – бився Протасов і Ареф’єв. Сміх та й годі – дитяча любов до Олька Гончарової не давала їм спокою навіть зараз вони посварилися за того, хто піде її проводжати.

Протасов міцно з’їздив своєму опонентові по морді – завтра точно буде фінгал під оком. А Вадик Ареф’єв порвав на противника сорочку: лівий рукав безпорадно звішувався на лікоть, кишеня, знову ж з лівої сторони, був відірваний повністю. З-під нього визирав грубий, незарубцевавшийся ще синюшний шрам.

Я подивився на Тихонова, він кивав головою, натякаючи на свою правоту.

Клас поділився навпіл, прям як в дитинстві: хтось був на боці одного, а хто-то на боці іншого.

Олька Гончарова вибрала бік Протасова і крутилася біля нього з примочками і холодними компресами. Вони стояли біля дзеркала у фойє, поряд з чоловічим туалетом. І проходячи повз них, за звичкою глянувши в дзеркало, я побачив у ньому лише два відображення: своє і Гончарової. Володько Протасов в дзеркалі не відбивався. . .

***

Я сам зателефонував Тихонову на наступний день і попросив показати мені могилу Протасова. Льошка погодився, і ми поїхали на міське кладовище. Він з легкістю знайшов це сімейне поховання: з

Повернувшись додому, я завалився спати і проспав не знаю до яких би, якщо б мене не розбудив звук розривається телефону. Дзвонила Нінка Колпакова, наша староста. Вона говорила швидко, сумбурно, заглушаючи свою промову риданнями. З її слів я зрозумів тільки одне: Олька Гончарова, яку вчора пішов проводжати Протасов, до будинку не дійшла. Її виявили сьогодні вранці в підвалі власного будинку. . . Двірник виявив. . . Задушеною. . .